molodetv (molodetv) wrote,
molodetv
molodetv

Інтерв'ю з Богданом ЖОЛДАК


«Знаєш, наша молодь – це найрозкішніша молодь у світі»

Богдан Жолдак – найбільший письменник на Україні – власна вага 154 кілограми. Народився 13.02.1948 р. в сім’ї письменників-незаможників. Має вищу філологічну освіту (Закінчив у 1972 році Київський держуніверситет ім. Т.Г. Шевченка).

Викладав у школі українську мову та літературу, потім організував дві дитячі кіностудії. Писати прозу почав іще в 60-і, однак опублікуватися тоді не вдавалося, друкував лише карикатури, оприлюднився лише в 82-у році як драматург: “Гопак-опера Конотопська відьма” (Академічний театр ім. Франка в Києві), “Хто зрадить Брута?” (там же), та багато інших п’єс у різних театрах України. Перемагав неодноразово з п’єсами на республіканських конкурсах.
Автор сценаріїв до кінофільмів “Козаки йдуть”, “Відьма”, “Іван та кобила”, “Дорога на Січ” та безлічі короткометражних ігрових, анімаційних, документальних, відео стрічок.

Створив перший на Україні майстер-клас з кінодраматургії на кінофакультеті КДІТМу.
Був шоуменом кількох телевізійних програм, зараз - ведучий щотижневої радіопередачі “Брехи – літературні зустрічі з Богданом Жолдаком” (щопонеділка на 1-ому каналі Національного радіо).
Прозу друкував у багатьох часописах та газетах України, увійшовши до течії “Нова хвиля”. Прозові збірки “Спокуси”, “Яловичина – макабрески”, “Як собака під танк”, “Бог буває”. Публікувався в прозових перекладних альманахах США, Канади та Німеччини.

Брав участь у багатьох мистецтвознавчих конференціях та семінарах, а також в прямих мистецьких радіо- та телеефірах.
Друкує в газетах та часописах мистецтвознавчі статті. Окрім того дуже плідно працює в жанрі мистецтвознавчого оповідання. Має й чималий доробок у специфічному жанрі “мистецтвознавстві-через-пародію”, де предмет дослідження аналізується за допомогою гротесковї пародії на нього. Учасник Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України.

В одному з київських генделів за чашкою кави відомий письменник і кіносценарист Богдан Жолдак оповів мені про ті буденні радості, заради яких варто жити й творити.

- Ви закінчили філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Як Ви загалом ставитеся до хлопців-філологів?
Що ж…в університеті нас називали філолухами. Але, все ж, це дуже хороша освіта. І для хлопців у тому числі. Та в мої роки ми вчились за програмою, яка може знищити будь-якого філолога в душі. Це був якийсь жах! Усі суспільно-політичні дисципліни (на кшталт «Історії комуністичної партії Радянського Союзу») страшенно засмічували наші голови. Але поза цим нам вдавалося вивчати те, що ми самі вважали за потрібне, і після закінчення філологічного факультету я десь два роки провів у бібліотеці, бо за час навчання у мене накопичилася ціла купа непрочитаної літератури й не узгоджених з самим собою питань.
- Чи не зумовлювали ці «задрочки радянської влади» до якихось форм протесту проти системи?
Десь через рік після закінчення школи я відвідав першу на той час демонстрацію в Києві. Це було 24 травня. Демонстранти зустрілися біля пам`ятника Шевченку (тоді шанували річницю його перепоховання як день боротьби з русифікацією). Похапали тоді мєнти людей, посаджали їх у бобіки, і ми в знак протесту всім натовпом рушили під ЦК. Звичайно, страшнувато було від великої кількості поливальних машин, що там знаходилися – надворі зовсім неспекотно було. Але нас врятувало те, що серед демонстрантів було чимало іноземців, яких чіпати боялися. Тож притисли нас міліціонери до стіни, потримали трохи й відпустили. У них тоді, як і в нас, зовсім не було досвіду такої діяльності. Але пишаюсь тим, що взяв участь у цій політичній демонстрації.
- А свою літературну діяльність Ви теж розпочали ще за студентських років?
В університеті були зроблені найперші спроби. На третьому курсі наш курс їздив у лінгвістичну експедицію і тоді-от, від нічого робить, я нашкрябав парочку новелок. Написав по чотири рядки й замертво впав від титанічних зусиль. А цілеспрямовано займатися літературою в мене часу не було, адже, не зважаючи на повний вакуум у суспільному житті, буяло фантастичне юнацьке життя. М`яко кажучи, парубкування. Багато цікавих речей тоді робилося на Хрещатику… Тож був час тільки одіспатись, наїстися, – і знов парубкувать.
- Коли ж почали займатися літературою більш професійно?
Найперший мій твір був надрукований у 1971 році в журналі «Служба побуту України». Невелика гуморесочка. І не хочеться себе тішити надією, але невдовзі після її публікації цей журнал закрили. Серйозним досягненням була публікація в газеті «Молода гвардія». Ми сунулися туди з Володимиром Дібровим (який, до речі, заснував кафедру англійської мови у вашій академії, а зараз викладає в Гарварді) і нас опублікували. При чому, відверто антирадянські речі. На той час це був страшенний везун! Потім почав друкуватися в журналах, альманахах – як прозаїк вже поїхав уперед.

«Тож був час тільки одіспатись, наїстися, – і знов парубкувать.»

- А що ж Вас змусило згодом податися в драматургію?

Насправді, я ненавидів театр, мені він здавався дуже нудним. Але одного разу до мене звернувся режисер Ігор Афанасьєв з пропозицією написати п`єсу для Театру Оперети, адже діло тоді йшло до Олімпійських ігор, а в її репертуарі не було нічого національного. Думаю: «Та що я там йому напишу?». І тут мені стукнула в голову фраза: «гопак-опера». Тому й вирішив писати сценарій «Конотопської відьми», яка була моїм улюбленим прозовим твором, але не як п`єсу, а як запальний мюзикл, звукові рядки до якого згодом написав композитор Ігор Поклад. Але в Опереті нам відмовили. Зате запросили в театр Франка. Знаєш, це як в голлівудських фільмах: молоді талановиті хлопці безрезультатно ходять по всіляким кіностудіям, намагаючись всунути туди свій сценарій, – і раптом їх кличе до себе Парамаунт Пікчерз.
- «Конотопська відьма» зібрала тоді 207 аншлагів. У чому, на Вашу думку, був її успіх?
Я думаю, що в жанрі. Це була бурлескно-травестійна опера, пародія на шароварщину. Мала «Конотопська відьма» 27 музичних номерів – більше, ніж у будь-якій опері. Були епізоди, коли 120 чоловік на сцену з куліс вибігали. І народ туди ломився, як скажений.
- Наразі Ви є викладачем сценарної майстерності в Київському національному університі театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого. Чи не відлякує нашу молодь недостатній розвиток кінематографу в Україні?
Люди йдуть на це навчання з чистої, безкорисної любові. Адже справді, ну що таке кінодраматургія в Україні, де кінематограф є практично знищений? Але в людей є величезне бажання працювати, жити в цій сфері. Щороку на конкурс « Коронація Слова» надсилають близько тисячі кіносценаріїв. Люди із сіл, які кіно як такого ніколи не бачили, самі його вигадують. Бачиш, яка потужна кінематографічна сила вирує в Україні, але яка, на жаль, старанно стримується нашими чиновничками. Бо вони розуміють, що як тільки потужне епічне кіно виплесне нагору, так їх всіх повикидають до бісової матері. От Мел Гібсон зняв про шотландців кінострічку «Хоробре серце» – і з одного фільму Шотландія повстала! І виборола собі парламент. З одного фільму! Тому держава наша не нищить художників, композиторів, танцюристів, музикантів – вони нищать книгу й нищать кіно. Бо бояться, що ця вражаюча сила впливу зможе сколихнути суспільство.
- Наскільки я Вас зрозумів, то у своїх студентах Ви бачите великий потенціал?
Мої кіносценаристи – це прекрасні письменники. Ще будучи студентами, троє моїх учнів вступили до Спілки письменників України. І я дуже пишаюсь з того. Мої студенти пишуть сучасну динамічну кінопрозу, яка дуже добре сприймається сучасним читачем.
- Але чи роблять Ваші студенти спроби створити попри всі цькування кінематографу своє кіно?
Кілька фільмів було екранізовано. Одна з моїх студенток прославилась найбільше – вперше в історії українського кіно наш сценарій було продано в Голлівуд. Це фільм «OrangeLove», режисером якого став Алан Бадоєв. Розкішна картина! І сценарій написала моя студентка – Ольга Дегтяр-Кржичевська. Вона також прославилась тим, що, будучи з двома грудними дітьми на руках, погодилась на прохання Бадоєва повністю переписати вже утверджений сценарій. І переписала за один тиждень! Я пишаюсь тим, що Ольга – моя студентка.
- За своєю якістю фільм справді нетиповий для українського кіно.
«OrangeLove» – це класика монтажу. Ліпшого монтажу в історії нашого кінематографу не було. Цькували його критики за те, що фільм знятий, як вони вважали, про Помаранчеву революцію, хоч вона відбувається поза кадром. Але ж яка там нелюдська майстерність оператора, режисера, звукорежисера, розкішна гра акторів!
- У свій час Ви вели цілу низку різноманітних передач на телебаченні й радіо. Чому припинили цю діяльність?
Іноді я ще беру участь у зйомках різних передач. Але ти маєш зрозуміти, що телебачення виїдає все. Особливо прямі ефіри. Воно нібито все легко, але потім не вистачає керосину на власну творчість. Я вів багато прямоефірних передач на радіо, але щоб потім щось написати – дзуськи. І так з більшістю письменників, хто приходить на телебачення – людина ж не всесильна. Це така штука, що треба жити лише ним.
- Так як і журналістика?
Як і журналістика. Ти зверни увагу, що в журналістиці обмаль письменників – багато письменників кинули журналістику, щоб почати писати власні твори. Так як і Хемінгуей.
- Але довгий час він поєднував ці два заняття. Та й завдяки журналістській практиці він випрацював знаменитий телеграфний стиль.
Це так. І от візьмімо Леся Подерев`янського. Він і художник, і письменник. Геніальний письменник – кажу це з повною відвертістю. Мій улюблений автор. І він дуже лютиться, коли я йому кажу: «Якби ж ти малював, так як пишеш». Бачиш, важко сидіти на двох стільцях одночасно. Хоча в Німеччині, Швеції, Сполучених Штатах його знають як талановитого художника, підносять усіляко. Вуді Аллен у своїй колекції картин має чимало його робіт. Але жаль, що Захід не в змозі відкрити для себе Подерев`янського як письменника. Адже його стиль, його ідіоми, його інтонації не можна перекласти на будь-яку іншу мову. Уявляю, як це буде німецькою звучати – просто нудота! Хоча, можливо, знайдеться якийсь хороший перекладач і зробить перфектний переклад. Та, в будь-якому випадку, зараз Лесь Подерев`янський – персона №1 в українській літературі. Бо довелося мені одного разу слухати його твори без матюків – і на мій превеликий подив вони абсолютно нічого не втратили. Увесь той епатаж присутній й поза ненормативною лексикою.
- Яких би ще сучасних письменників хотіли б виділити?
Ірену Карпу, Світлану Пиркало. Все чекаю, коли Жадан повернеться до своєї геніальної поезії. До речі, дуже характерно для наших поетів перевтілюватися у прозаїків, тому що в них геть по-інакшому мова кладеться. От хто така Світлана Пиркало? Бард. І в неї ця бардівська структура закручується в прозу. Або та ж сама Карпа. По-різному до неї ставляться наші письменники. Але все-таки це передовий текст, та література, яка будується за іншими канонами, ніж попередня. І це прекрасно.
- Ваш російський колега Євген Гришковець на своїй прес-конференції у Києві заявив, що література українською мовою не має майбутнього…
Сказав би він це тоді, коли Гоголь ввів у мертву російську мову український синтаксис і створив російську літературу. Українська література занепала тільки тому, що поряд існує ця страшна російська машина, яка робить все, щоб Україна не піднялась. Зрозуміло, що легко зараз усяким «гришковцям» тут роти розкривати. Але всі вони вийшли з нашої курочки Ряби.

«Все чекаю, коли Жадан повернеться до своєї геніальної поезії»

- Своїм читачам Ви, перш за все, відомі як майстер стьобу й висміювання всілякого суспільного дибільства. Легко Вам творити у наш час?
Стібатися легко, коли сама держава із тебе стібеться. Коли все, що говориться на повному серйозі – це натуральний ідіотизм. Чистої води стьоб. Тобто матеріалу так багато, що не встигаєш все записувати. Я десь чув, що в Україні створена спеціальна програма, яка дозволяє друкувати по голосу. Мені б її дістати – стібався б ще дужче!
- Що змусило Вас постати в амплуа дитячого письменника?
Моя шестирічна внучка. Ми з нею граємось, я вчу її писати казки, вона мене вчить. Увійшли ми з нею в творчий тандем. І відверто кажучи, я зараз перебуваю в дитинстві. Вийду з цього стану – знову почну лякать читачів своїми новими книжками.

«Легко зараз усяким «гришковцям» тут роти розкривати. Але всі вони вийшли з нашої курочки Ряби.»

- А які книги радите читати своїй онуці?

Ми заходимо в книгарню, і куди вона біжить очками, за що хапається, те ми й купуємо. Звичайно, іноді їй підсовуємо всілякі корисні, пізнавальні книжечки. Мала усе ковтає. І вже читає в мене цілими словами! Уявляєш, що відчуває дідусь, коли його внучка вчиться читати на його книжечці? Більшого щастя нема для письменника.
- Чи важко поєднувати творчу діяльність з повноцінним сімейним життям? Наприклад, Габріель Гарсіа Маркес під час нападів творчого натхнення міг цілими днями не впускати дружину до себе в кабінет.
Знаєш, я ріс в інших умовах, ніж Маркес. Я можу писати, коли в мене на голові сидить внучка, збоку – донька, щось розповідає дружина – це мене не зупиняє. Справа в тому, що я звик жити в атмосфері культурного занепаду й повної безперспективності, коли все, що пишеш, ти пишеш в шухляду, – то яка мені була різниця, в яких умовах я творю.
- Ви викладаєте в театральному інституті, кілька років викладали літературну творчість і в Києво-Могилянській академії. Яке Ваше ставлення до сучасної української молоді?
Знаєш, наша молодь – це найрозкішніша молодь у світі. Ми, власне, молоддю не були. Тому що жили забобонами, і навіть якщо протистояли системі, то були зашорені, тільки в інший бік. А в теперішньої молоді – повна свобода.

«І ця молодь – мої читачі. Я люблю їх, вони люблять мене, – і іншого життя мені не треба!»

- Але ж далеко не всі правильно користуються цією свободою?
Ліпше хай вони неправильно користуються свободою, ніж свобода неправильно користується ними. Щороку в нас проводяться фестивалі поезії «Молоде вино» (нерідко вони проходять і в Могилянці). І мене відверто бере шал від тих кришталево чистих, абсолютно незаангажованих, з потрясаючою силою проникнення віршів. На ці конкурси я беру з собою відеокамеру, тому що немає більшого задоволення, ніж дивитись на розкішних молодих поетів, які читають прекрасні вірші. То ж зараз молодь розкішна. І ця молодь – мої читачі. Я люблю їх, вони люблять мене, – і іншого життя мені не треба!

Євген Гриценко






Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments